Хочеться назвати пані Марію «сонцепоклонницею». Її картини пронизані золотим промінням і викликають благодатне світло в душі. Ці українські сонця зігрівають людей по всьому світові.
Марія Томен багатогранна. Вишукано танцює, співає, створює гобелени, тканини, інтер’єри, її живопис 25 разів експонували в різних країнах, вона стала героїнею фільмів, а понад усе те — ще й матір’ю двох синів і доньки.
Поступ до вершин в уродженки Космача на Прикарпатті почався 1967 року у Львівському училищі прикладного мистецтва. І вже на початку навчання вона здобула першу премію на міжнародній виставці дитячих малюнків у польському Гданську. А через десятиліття творчі мандри продовжилися персональними експозиціями в Торонто й Парижі. Останні два роки в її житті тривав період переосмислення, одним із підсумків якого стала духовна експозиція «Різдво в мініатюрі Марії Томен» у київському Музеї Марії Заньковецької.
— Пані Маріє, яка ще новизна за цей час зродилась у вашому творчому космосі?
— Стрімко змінилося моє коло спілкування, зокрема в соцмережах. З’явилося багато нових друзів із цілого світу — таких як піаніст Джованні Мараді, президент Емманюель Макрон, депутати Європарламенту, принци. Моє мистецтво набуло зовсім іншого розголосу. Культуру і працю у світі високо цінують, чого бракує в Україні.
Торік мною зацікавився принц Індонезії Даміен Дематра. Він зорганізував і профінансував інтернаціональний онлайн-форум до Міжнародного дня миру і культури за участю понад ста країн. Я отримала сертифікат як учасниця і менеджер проєкту від України. Інформаційним спонсором події виступив президентський журнал у США «Inspiring Реорle», на сторінках якого я опинилася разом із 33 переможцями з Британії, Франції, Італії… Україна про це навіть не знає.
— Індонезія вельми екзотична. Як усе відбувалося?
— У королівському палаці створили величезну інтерактивну стіну, куди вмонтували сайти всіх запрошених митців, і людина будь-де у світі могла її бачити через інтернет. Тривало змістовне, цікаве спілкування. Організація колосальна! Я спостерігала, наприклад, як принц Дематра подорожує Індонезією та іншими країнами, спілкується з дітьми, влаштовує конкурси малюнків, танцю, співу.
Так мої картини, виставки в Парижі та в Україні побачив увесь світ, Україна «прозвучала» всюди.
Після цього відомий італійський дизайнер і артексперт Мішель Пузоланте порекомендував мене мексиканській галереї «Carlos Sanches», якою опікується ЮНЕСКО. Там провели віртуальну експозицію, присвячену квітам Землі, де фігурували чотири мої твори. У тій галереї на виставці, присвяченій дітям, експонуються дві мої картини. А іспанська філія галереї представила мою акварель «Пале-Рояль».
Концепція індонезійського проєкту — співдружність усіх художників світу. Загалом творчі люди планети нині об’єднуються. Мене зачаровує світова увага: «Що нового ви написали?». Щотижня я надсилаю світлини своїх картин принцу Монако з найкращими побажаннями. А якось прихворіла і перестала — він одразу прислав штурханців: мовляв, що сталося?
— Які полотна народились у вас за останні два роки?
— Створила нові колекції: «Монте-Карло», «Ніцца», «Антіб», «Ангели». Від 2003 року працюю над колекцією «Духовність і нація», до якої увійшли й роботи, присвячені Майдану, і яка поповнилася новішими творами (загалом їх 29). Це масштабні концептуальні полотна, що потребують ретельної кількамісячної роботи. З’явились нова серія мініатюр: «Різдво», «Великдень».., серія натюрмортів «Карпати», рисунки «Монте-Карло»… Напрацювала багато.
— Коли ви вперше виїхали за «залізну завісу», за кордон?
— 1992 року стала гостею Всесвітнього жіночого форуму в Торонто. І першою країною, яка мене там примітила, була Франція. Одразу запросили з виставкою до Парижу.
— Ваші враження від Канади?
— Високий рівень культури. Уже в аеропорту оголосили, що прилетіла відома художниця з України, щоб представляти свою державу на форумі. Країна потужна, і українці там впливові. У Канаді мені пропонували намалювати атлас світу українською мовою. Можна було забезпечити себе на все життя. Але завадили сімейні обставини.
У Канаді я побачила Ніагарський водоспад, музеї наших видатних співвітчизників. Туди виїжджало чимало освічених українців. Наприклад, моя родичка, лікарка, після закінчення Коломийської гімназії знала п’ять мов!
— А згодом вас люб’язно прийняла Франція.
— Країна, в яку я закохалася назавжди і ментальність якої приміряла на себе. Із 1994-го прожила там п’ять років. Найдужче імпонує відсутність упереджень щодо того, хто ти, звідки приїхала. Домінує увага до людини тільки через те, що вона є. І колосальна підтримка мистецтва. Французи приймають таланти з усього світу.
У Парижі я не мала зв’язків. Пам’ятаю, на один із вернісажів запросив французький художник українського походження Антон Соломуха. Завдяки цьому відбулося доленосне знайомство з Крістіаном Сіре, директором галереї у Пале-Роялі. Першу виставку в тому королівському комплексі провели завдяки підтримці посла України Юрія Кочубея. Пале-Рояль — серце Парижу, утілення духу всієї Франції.
У галереї Крістіана Сіре я працювала секретарем. Згодом зверталася до інших галерей, зокрема мала експозицію в місті Санліс, заснованому Анною Київською, в замку Вальженсюз.
Французи допомагали, називали мене «наша Марічка». Коли після виставок поверталася до Парижа, Крістіан люб’язно чекав на мене і вручав ключі зі словами: «Маріє, це ваш дім». Називав мене «маленька Марія, моя сестра», бо має тільки братів.
У Франції люблять приємні сюрпризи, гарні слова. Якось працювала в галереї, уся в білому, а поруч — кицька Касандра, моя улюблениця. Раптом відчиняє двері якийсь француз і каже: «Пані, ви й ваша галерея з кішкою та картинами — це диво!». Так ви почуваєтеся задіяною в цьому часі, в цьому дні й моменті, ви є. Якщо вас не помічають — вас немає.
Цікава історія трапилася в Ніцці. Я зібралася до музею Марії Башкирцевої й забула, що понеділок у ньому вихідний. Довго шукала той музей. Заходжу, а мені кажуть: «Сьогодні зачинено». «Я бачу, але пізно щось змінювати», — відповідаю скрушно. «А звідки ви приїхали, що такі схвильовані?» — «Це ж музей Башкирцевої, я її землячка…». — «А я директор музею. Ми нещодавно зняли всю експозицію, окрім одного портрета Башкирцевої. Вам я його покажу»…
На півдні Франції кожне містечко має свій шарм. Таке, як Сен-Поль-де-Ванс, — ніби оздоблена камінням скринька. Там є музей сучасного мистецтва, де я побувала на унікальній виставці творів українського художника Василя Кандинського, зібраних з усього світу.
— Які ще країни вдалося спізнати завдяки мистецькому покликанню?
— Монако — сама чарівність. На його набережній можна слухати найвідоміших співаків. Ці вечори, ця музика, цей шик! Років вісім тому випало побачити весілля самого принца. Мої твори є у приватних колекціях Монако.
Італія. Там вас із часом починають упізнавати, любити, щось вам дарувати... Італійці вельми люб’язні та компанійські. Спершу мені здавалося, що вони зовсім не працюють, а лише сидять на вулицях і п’ють каву. Всіх запрошують до спільного столу. І всі розмовляють одночасно!
Якось на Різдво мене запросила до Іспанії дружина брата графа Самаранча, чий рід походить з англійського дому Бекінгемів. Різдвяна вечеря у британському аристократичному стилі: кухарі в білих рукавичках, срібний посуд… Там шикують, але не «кічують».
Іспанія — країна неповторного Гауді. Коли на вузеньких вуличках звучить гітара, це чарівно. Возили мене до Сігейраса, в музей Сальвадора Далі — чудового рисувальника, за межею розуміння. Перед моїм від’їздом іспанці влаштували вечірку на мою честь. У срібних вазах подали найкращі солодощі та фрукти, коти пили воду зі срібних мисок. І ночувала я на широченному ліжку XVI століття: старовинна постіль із мережкою була вкрита хутром. Я тоді в Барселоні почувалася принцесою. Жила місяць у домі Самаранчів, а потім рік — у їхній квартирі в Парижі, навпроти церкви, в якій востаннє молилася Марія-Антуанетта. Велике щастя мала побути в тій надзвичайній атмосфері!
В Іспанії я створила велику колекцію рисунків пером. Цей вид образотворчості у світі відмирає: на нього йде більше часу, ніж на живопис. Іспанці ж залюблені в мистецтво, тому мене й запросили. Мистецтво вело мене всюди.
Митець потребує сатисфакції, моральної підтримки, бо вкладає душу й серце, своє життя. І він мусить мати хоч маленьке пошанування свого існування на землі. Визнання факту, що він Є.
