Рейс випав нiчний. Пасажири куняли по своїх крiслах. Та сонна млiсть розвiялась без слiду, як тiльки у салон увiрвалося приголомшливо чисте повiтря курорту. (Пiсля київських вулиць навiть пересiчний анталiйський аеропорт пахне морем i горами). А далi був неквапливий переїзд до готелю «ляльковими» турецькими дорогами з низенькими свiтлофорами, вузенькими смугами та малоповерховою забудовою обабiч. Нарештi безхмарочосний край, де всiм вистачає мiсця пiд сонцем! I цьому сонцю можна пiдставити блiде обличчя вже на свiтанку!

Автобус рiзко звернув з наїждженої траси, i дорогу заступила отара. Щойно пiдстриженi вiвцi кумедно похитували голими курдюками, намагаючись заховатися одна за одну — либонь, соромилися. Найбiльший безлад вносив величезний баран, i я пригадала, що ранiше такi стада завжди очолювали дещо iнтелектуальнiшi старi цапи. Втiм, очевидно, й нинiшнi прямоходячi пастухи цiлком на рiвнi, бо зрештою ми таки вирвалися на волю.

Проте швидкiсть руху зросла не дуже. Виявилося, ми вже давно їхали грунтовою дорогою, нехай i рiвненькою. Серце тьохнуло у передчуттi пригоди... Та люб’язний гiд миттю розвiяв мої фантазiї про берег работоргiвцiв.

Аристократична глушина

Рiч у тiм, що одного разу компанiя «Silkar Holding» вирiшила поєднати класичний курорт i гольф. Iдея, звiсно, була не нова, проте втiлювати в життя її заходилися з розмахом, небувалим навiть для Туреччини. Адже пiд комплекс «Lykia World Resort & Links Golf Antalya» вiдвели цiлий мiльйон (!) квадратних метрiв, iз яких лише третину вiддали власне готелю, а решту зайняли неозорими гольфовими полями. У добре розвиненiй анталiйськiй курортнiй зонi стiльки вiльного мiсця не знайшлось, от i мусили забиратися у глушину. Втiм, i глушина зберегла за собою фешенебельну назву — Белек.

Асфальтова дорога будується, аж гай шумить. А як компенсацiю за незручностi першi курортники мають нагоду зблизька познайомитися з веденням сiльського господарства у Туреччинi — i абсолютно задарма. Тож ми побачили i парники, що не зiгрiвають, а рятують рослини вiд надмiрного сонця, i ретельно обробленi поля, i купу всiлякої живностi — вiд горобцiв до бугаїв... Але завважте — у поточному сезонi самотужки виїхати з готелю можна лише на таксi (й то замовлення через турфiрму). Втiм, забiгаючи наперед, вiдкрию таємницю: тiльки «вiдiрваний» здатен покинути такий готель за власним бажанням...

Приїхали!

Контраст пiсля сiльської iдилiї вражає. Готель побудовано у стилi хай-тек, i такою ж хайтечно-хореографiчною композицiєю нас зустрiчають господарi. У колосальних вiкнах холу постає море, сповнюючи простiр ультрамариновим сяйвом. Навколо скло, камiнь, складний лабiринт переходiв. Я згадую «Lykia World» у Фетхiє з його буколiчними будиночками пiд червоною черепицею i тихими зеленими алейками. Тут — нiчого подiбного. Та нас запевняють, що всi радощi буття, притаманнi системi «Лiкiя», можна буде отримати. I навiть бiльше!

Радiсть найголовнiша: ресторан. Ось тут нiчого особливого нiхто не очiкував. Система «шведський стiл» працює тим краще, чим бiльше гостей у готелi. Офiцiйно заклад iще не вiдкрився, гостей мало... Та я жорстоко помилилася — це ж бо «Лiкiя». Тут вам i рибка, i м’ясце, i овочi, i фрукти, i морепродукти. Багато турецьких наїдкiв, але приготовлених для зманiжених європейцiв (без перцю). Хлопцi та дiвчата у бiлих ковпаках готують гарячi страви безпосередньо перед клiєнтами: мовляв, нема чого приховувати вiд громадськостi. А керiвництво запевняє, що продукти — майже виключно мiсцевого виробництва.

Кожна вечеря присвячена якiйсь нацiональнiй кухнi. Сьогоднi — малоазiйська, завтра — африканська, позавтра — турецька тощо, цикл повторюється через два тижнi. Та я, невдячна, найбiльше налягала на мушмулу. В нас у Криму вона теж росте, але не достигає, а тут золотавi плоди з’являються наприкiнцi весни. Недолiк у фрукта один: через день-два зберiгання вiн повнiстю втрачає смаковi якостi. Тому їдьмо до Туреччини у травнi!

Радiсть № 2 — спа-послуги — поки що обмежена рiзноманiтними масажами. Але якi то масажi! Тайський, тибетський, класичний… Усi, якi iснують у природi! На пiдходi — турецька лазня, яка обiцяє бути не гiршою вiд султанової у стамбульському палацi Топкапи...

Гольф-бархани

Залишаю примiщення i вирушаю на прогулянку. Навколо активно порпаються садiвники. Ботанiчний рай насаджується ударними темпами. Серед старих сосон, що залишилися вiд природного лiсу, ростуть пальми та банани, десятки видiв акацiй, помаранчi, моя улюблена мушмула та купа невiдомих науцi (у моїй особi) екзотичних дерев. А квiтучi кущi та квiти всiх можливих вiдтiнкiв тiшать око й дивують розум. I то не бiда, що по землi не дуже естетично змiяться рурочки крапельного поливу, а багряна бугенвiлiя ще не заплела бiлих стiн i рудих пагорбiв. Услiд за Маяковським можу смiливо заявити: «Я знаю — саду цвєсть, когда такiє людi в странє турєцкой єсть...»

На територiї виблискують на сонечку п’ять басейнiв (є й кiльканадцять персональних — бiля кожної вiлли). Вода чиста i прозора, а в дизайнi використаний той самий прийом, що i в «Лiкiї» у Фетхiє, коли здається, що басейн плавно зливається з морським обрiєм. Тiльки тут воднi плеса зливаються ще й з гольф-полями.

Поки що цi поля нагадують бархани. Правда, над ними струменить i розлiтається морська вода. Прiсна надто дорога, тому поливають морською, а бархани засадили пристосованою до цього травою. Гольфовi поля, що створюються на цьому курортi, належать до типу «Links». Це означає, що вони розташованi на рiвнi моря. Виявляється, гра у гольф при сильному морському вiтрi, що змiнює напрямок ледь не щогодини, для професiоналiв найцiкавiша. Загалом у свiтi налiчується до трьохсот «лiнксiв», але у Туреччинi це перший. Втiм, будується поле i для початкiвцiв, яке вже у вереснi перетвориться на витвiр садово-паркового мистецтва.

Грати в гольф улiтку до снаги не всякому. Натомiсть на пляжi завдовжки два з половиною кiлометри буде комфортно всiм. Своє розiмлiле тiло тут можна кинути пiд парасоль i пiд тент, на лежак i в шезлонг. Чистий бiлий пiсочок пеститиме вашi нiженьки, хiба що трохи попече, але на це передбаченi дерев’янi дорiжки до моря.

Для прихильникiв активного вiдпочинку напоготовi луки зi стрiлами, тренажерний зал, настiльний тенiс, степ-аеробiка, аквааеробiка, пляжний волейбол, баскетбол, мiнi-футбол i вiсiм тенiсних кортiв iз кварцовим покриттям. Хух...

Що робити «чайнику» без ключки?

Одне слово, у готелi нам було добре. Можливо, надто добре. Очевидно, для вiдновлення рiвноваги нас кiлька разiв випихали назовнi (жартую).

Заради iстини треба вiдзначити, що турки зняли ряд екскурсiй росiйською мовою, бо не всi росiйськомовнi товаришi цiкавляться iсторiєю та археологiєю. Тож якщо вас цiкавлять не тiльки широковiдомi турецькi ласощi, а й руїни, — ласкаво просимо до нiмецької групи. Нiмцiв цiкавить усе.

Для початку нас звозили на мiжнароднi змагання з жiночого гольфу — до Нацiонального гольф-клубу. Приз переможницi — 250 000 євро. Мальовничi поля, вишукана публiка, суддi, призи i, звiсно, спортсменки у модних костюмчиках. Це той рiдкiсний випадок, коли вболiвальникам можна виходити на спортивну арену. Вiд лунки до лунки, затамувавши подих, пересуваються старi й молодi прихильники за своєю фавориткою. Я теж приєдналася до однiєї такої процесiї, але була розсiяною i не встигала поглядом за летючим м’ячиком. Тому здебiльшого милувалася навколишнiми ландшафтами — спiльним творiнням людини та природи. I, здається, нарештi збагнула сенс цiєї чужоземної гри. Тиша, спокiй, краса, свiже повiтря... Ну i спорт, нехай йому...

Бризки прiснi та солонi

Наступного дня ми катались на яхтi. По дорозi заїхали до водоспаду Манавгат. З невеликої висоти рине широчезний шлейф води, яка кипить i пiниться... А коли начебто заспокоїться — знову перевалюється через камiння, вибухаючи новими вихорами. Меткi турки створили над Манавгатом цiлий комплекс iз магазинчиками та кафешками, що нависають над бурхливим потоком. I мають великий зиск. Це ж бо так романтично — випити чашечку турецької кави пiд шум водоспаду, вдихаючи аерозоль розпиленої у повiтрi води...

Автобус вiдвозить нас трохи нижче за течiєю. Тут рiчка зовсiм iнша — широка i спокiйна. Вантажимось на яхту. Десь стиха грає музика, навiюючи золотi мрiї про загадкових володарiв, чарiвних принцiв i злих джинiв. На берегах — чудовий антураж до схiдної казки: мечетi зi стрiмкими мiнаретами, квiтучi села i кучерявi дiти. А на старих сухих деревах, що стирчать iз води, грiються рiчковi черепахи.

Аж ось судно виходить у вiдкрите море й лине вздовж низки готелiв. Маю нагоду познайомитися з усiм розмаїттям архiтектурних форм. I ось воно! Мiсто зi сторiнок «Тисячi i однiєї ночi» — Сiде. Просто на березi — мальовничi руїни. Торговi ряди, залишки храму Аполлона (тут-таки можна i в морi скупатися), трохи далi — античний театр на двадцять тисяч мiсць. Останнє означає, що у II столiттi населення мiста сягало ста тисяч! Сучасний Сiде розташувався мiж оцих древнiх руїн. Страхiття для будь-якого музейника, спокуса для будь-якого туриста й фотографа. А ще у прекрасному мiстi є прекрасний музей антики, де можна сховатися вiд спеки з користю та приємнiстю.

На жаль, усе чудове колись закiнчується, i яхта повертає назад.

Знову бризки — на зеленому тлi

Тепер рафтинг. У Туреччинi це не просто сплав шаленою рiчкою: це — культ, священний обов’язок кожного туриста. В день нашого сакраментального подвигу вiяв холодний вiтер, двiчi лив дощ, але смiливих журналiстiв це не зупинило. I тут-таки ми отримали нагороду — яскраве тепле сонце у другiй частинi сплаву. Чомусь турки всiм рекомендували байдарки, але найрозважливiшi обрали плоти. I не помилилися. Байдарки успiшно переверталися. Враховуючи майже нульову температуру гiрської рiчки, вражень у їхнiх пасажирiв накопичилося щонайменше до наступного року! Чого i вам бажаємо.

Та як тiльки з’явилася можливiсть роздивитися довкола, природа Туреччини швидко зiгрiла душу, а за нею й тiло. Навколо височать гори, порослi соснами з довжелезною глицею. Молодi сосонки через цю глицю здаються напiвпрозорими. А рiчковi береги вкритi квiтами. Найбiльший захват викликають заростi олеандрiв — не культурних, як у Криму, а диких-предиких. У видолинках розквiтають маки, мiж якими пасуться ледачi корови та знервованi кози. Навiть численнi забiгайлiвки та намети зi спортiнвентарем, не псують картини.

Нiде правди дiти: натомленi, але задоволенi, ми повернулися додому.

По Анталiї — без базару!

Не знати чому, але турки ставляться до цього мiста виключно як до великого базару для туристiв. Тож знайти цiкаву екскурсiю по Анталiї вкрай важко. А дарма. Чого лишень вартий Археологiчний музей iз дивовижною колекцiєю античних статуй i вiзантiйських iкон! Та й частка мощiв святого Миколая Чудотворця, виставлена в тому ж музеї, привертала б увагу наших численних спiввiтчизникiв. А збереженi у первозданнiй красi ворота Адрiана? А так звана «iсторична церква», про яку бiльшiсть туристiв узагалi не мають анi найменшого уявлення? Та й пiзнiшi часи залишили свiй слiд у цьому портовому мiстi. Старi мечетi, медресе й будинки напевне мають цiкаву iсторiю, та нiхто не поспiшає її оповiсти... А шопiнг — вiн i в Анталiї тiльки шопiнг.

Та не журiться, панове туристи. Лiпше просто поблукайте цими звивчастими вуличками, не зважаючи на крамнички. Вдихнiть пахощi минулих столiть i з надiєю подивiться у майбутнє.

А ще лiпше сильним ударом пошлiть у те майбутнє свiй улюблений м’ячик. У завтрашнiй Туреччинi вiн завжди знайде свою щасливу лунку.  n

Редакцiя та автор щиро дякують турфiрмi «Гамалiя» за можливiсть побувати у готелi завтрашнього дня i за чудову прогулянку Туреччиною.

ГОЛЬФ І В ТУРЕЧЧИНІ ГОЛЬФ

Це вам не просто гатити ключкою по м’ячику. Це наука, спорт i великосвiтський етикет.

Вважається, що гольф придумали шотландськi пастухи, якi знiчев’я своїми герлигами закочували круглi каменюки у кролячi нори. Поступово дрючки перетворилися на ключки, а нори — на спецiальнi лунки. Стандартне поле розраховано на 18 лунок (у будь-якому разi їх має бути не менше дев’яти), а чемпiонське — на 27. Метою гри є подолання гравцем i м’ячиком вiдстанi вiд «тi» (стартового майданчика) до кожної лунки. Виграє той, хто при цьому зробить найменше ударiв i набере найменшу кiлькiсть штрафних балiв. До речi, цi бали треба вписувати собi самому.

Отож у гольфi мимоволi мусиш бути шляхетним i чемним. I не поцiляти супернику анi нижче, анi вище пояса, а навпаки, вчасно кричати «Fore!» — «Стережися!».