«То ти з України? Колишньої радянської республiки?» — запитав митник i вiдпустив, не розкриваючи сумок (не так давно країною керував марксистський уряд). I ось я вже вiльний птах. При виходi з аеропорту побачив темношкiрого хлопця i двох дiвчат, одна з яких тримала табличку з моїм iм’ям. То була моя iнтернет-знайома Зара зi своїми двоюрiдним братом i сестрою. Братовою машиною ми й поїхали, хоча перед цим довелося вiдбитися вiд цiлого натовпу дiтей-жебракiв.

дорогу. Поснiдали рисом i бананами, вареними у кокосовому молоцi, а тодi зустрiлися з Катибу, молодим водiєм-малагасiйцем.

Одразу поїхали до мiста обмiняти грошi. Та наше стареньке «Пежо» заглухло просто посеред базару. Закiнчилося пальне. Поки Катибу ходив iз канiстрою, я досхочу надивився на екзотичнi дари землi й не менш екзотичних продавцiв.

Охоронець у банку провiв нас у якийсь пiдвал, де один чоловiк iз виглядом мафiозi нелегально, але за кращим курсом, обмiняв валюту.

Пообiдали дуже смачними крабами i знову ж таки рисом, який мiсцевi споживають немiряно, а тодi рушили в дорогу. Однак вiд’їхали недалеко: знову скiнчилося пальне — посеред пожвавленої вулицi. Виявляється, Катибу набрав бензину зовсiм трохи, бо в мiстi вiн дорогий. Купили в таксиста, а на найближчiй АЗС заправились по вiнця.

Їхали центральною, гористою частиною країни iз крутими поворотами i гарними краєвидами, рисовими терасами, рiчками i водоспадами. Почалася злива. Мусили зупинитися в Анцирабе — мiстi, вiдомому сортами пива з дивними для Мадагаскару назвами: «Three Horses», «Gold» i «Queen». Насправдi тут нi коней, нi золота, нi королев. Напiй, одначе, смачний. Закушували його шашликами iз зебу — горбатих бикiв.

Подалися далi, але невдовзi мотор знову завмер. Катибу каже, розрядився акумулятор, бо ми увiмкнули в салонi свiтло. Довелося штовхати авто до схилу, де його вдалося завести.

Тим часом стемнiло, продовжувало дощити i ми потомилися, тож вирiшили зупинитись у першому ж готелi. У кiмнатi ледве вмiщалося лiжко iз солом’яними подушками. Нi води, нi сiтки вiд москiтiв, нi туалету. Це «задоволення» коштує три долари. Принаймнi цiна вiдповiдає якостi... Лягли о першiй ночi, а пiсля п’ятої спати вже було неможливо: гавкали собаки, гомонiли люди, спiвали пiвнi. При цьому втоми знову не було.

Вирiшили заїхати до нацiонального парку «Андрингiтра». У ньому знаходиться друга за висотою гора країни — пiк Бобi (2658 м), названий так на честь песика одного французького ботанiка, який (тобто песик) i привiв господаря на вершину.

Дорога була iз крутосхилами, грубо збитими з дощок мостами i ямами з оранжевою водою. Не здогадався вчасно закрити вiкно — мене добряче обляпало. Зате краєвиди! Скелi, водоспади…

 Передок машини задимiв. Поки Катибу чаклував над двигуном, ми встигли побачити кiлька цiкавих дерев i комах, у тому числi мурах довжиною з пiв мого мiзинця. Чомусь захотiлося знову до авто.

Через кiлька кiлометрiв з-пiд капоту знову пiшов дим. За цiлковитої вiдсутностi iншого транспорту, мусили штовхати кiлька кiлометрiв у один бiк, а не знайшовши там схилiв — у iнший. У спеку цей спорт був непростий. Катибу рекрутував кiлькох хлопчакiв допомагати. Один привiтався зi мною: «Бон жур», i я вiдповiв. Решта дiтей подивилися на нього з повагою, а вiн купався у променях слави. Катибу дав дiтям пляшку лимонаду, i вони почали виривати її один в одного, забувши про машину. Зара зробила кiлька фоток, i малi почали позувати. Тодi дiвчина почепила фотоапарат через плече й узялася нам помагати, проте впала, розбила колiно i губу. На щастя, камеру врятувала. А парк, здається, отримав свою жертву та вiдпустив нас: машина завелася!

Однак не тiльки парки вимагають офiри. При виїздi з «Андрингiтри» нас зупинили полiцейськi. Перевiривши документи Катибу, спитали, чи я турист, бо в такому разi водiй мусив мати дозвiл на перевезення iноземних туристiв. Катибу сказав, що Зара, знайома його боса, просто попросила його пiдвезти мене на пiвдень. Повiрили. За кiлька кiлометрiв зупинили вже вiйськовi з автоматами. Перевiривши мiй паспорт, вони перекинулися кiлькома масними жартами щодо мене i Зари й вiдпустили.

Машину раз у раз доводилося штовхати. На щастя, хоч би де ми зупинилися, невiдомо звiдки матерiалiзувалась група людей, якi допомагали — i то так, нiби це приносило їм велику радiсть. Правда, пiд кiнець завжди просили грошей. Кiлометрiв 45 долали близько двох годин на буксирi у вантажiвки. Гнилий трос двiчi рвався.

Близько дев’ятої вечора були в Iхусi, де Катибу вирiшив лишитися на ремонт. Ми iз Зарою зiбралися до iншого мiста — Ранухiри, що бiля славнозвiсного парку «Iсалу». Але так пiзно на пiвдень уже нiхто не їздить: водiї бояться розбiйникiв, якi заскакують на машини просто на ходу. Просидiли у «Пежо» години двi. Стало холоднувато, а ще п’янi парубки (саме була п’ятниця) зазирали у машину i реготали.

Вирiшили переночувати в Iхусi й пiшли шукати готель. Аж раптом iз кущiв вискочили двоє у формi й наставили автомати — явно хотiли налякати. То були полiцейськi. Вони поцiкавилися, чого це ми нишпоримо в мiстi. Ми пояснили. I тут помiтили, що стоїмо перед величезним готелем. «Та то бордель! — засмiялися полiцейськi. — Ходiть, проведемо до нормального готелю». Ми слухняно поплентали за ними у темну частину мiста. Готель виявився замкненим i без ознак життя. Нашi настирливi провiдники, однак, гупали у дверi, аж доки здогадалися гукнути: «Полiцiя!». Вiдчинила злякана стара. Номер був зi столиком, стiльцем, умивальником i протимоскiтником. Наступного ранку я прочитав у путiвнику про цей готель лише п’ять слiв: «Good for drugs and prostitutes» (перекладiть самi).

До Ранухiри вирiшили дiстатися «колоритним» мiнi-бусом. У нього напхалося стiльки людей, що вилiзати ми мусили вже через вiкно. Але то нiчого: кажуть, деколи хтось iз пасажирiв сiдає шоферу на колiна.

 У мiстi нас вiдразу оточив натовп. Усi щось питалися, пропонували… Один чоловiк виявився англомовним гiдом. Вiн провiв нас до офiсу парку «Iсалу», де ми купили квитки, а тодi — до нового комплексу бунгало, вже зовсiм прогресивного, навiть iз гарячим душем. I їжа в ресторанi виявилася чудовою: свинина в солодкому iмбирному соусi з картоплею, бобами та морквою.

Уже за сотню метрiв вiд готелю гiд показав нам на деревi двох рiзних хамелеонiв. Вони втiкали напрочуд прудко. А в самому парку ми побачили здоровенну ящiрку, скорпiона, величезних метеликiв, мокриць i паличника завдовжки сантиметрiв тридцять, такого схожого на гiлку, що без гiда годi й помiтити.

В «Iсалу» багато унiкальних тварин i рослин. I краєвиди просто неземнi! Недаремно це священна мiсцина для племенi бара.

Незважаючи на хмари, стояла велика спека й без кiнця хотiлося пити. Тим приємнiше було скупатися в Пiсцин-Натюрель — прозорому озерцi поруч iз каскадом водоспадiв та зарослими папороттю гротами. А потiм — фантастичний захiд сонця… Того вечора я почувався виснаженим i навiть без рому iз смаком жожоба мiцний сон було гарантовано.

 Наступного ранку вирушили до каньйонiв, дуже мальовничих i повних живностi. Дорогою пiдкрiпилися плодами манго. Щойно зiрванi з дерева, вони не йдуть у порiвняння з фруктами в супермаркетах: солодкi, теплi...

У лiсi бiля пiднiжжя гiгантських скель я вперше побачив диких лемурiв — «класичних» котячих i бiлих сифак. Вони стрибали з гiлки на гiлку, доки дiсталися дерева з улюбленими плодами, де й поснiдали. За спинами деяких висiли лемуренятка.

Тим часом Катибу полагодив машину i ми попрямували далi на пiвдень. Дорогою кiлька разiв зупиняли полiцейськi, запитували про дозвiл перевозити iноземних туристiв i вимагали грошей. А найнеприємнiше трапилося в одному селi, де перед нами перебiгла дорогу дитина (для малагасiйцiв це, здається, нацiональний спорт). Заскреготали гальма... Машина стала, Катибу зблiд i впустив голову на руль. «Що сталося?» — спитався я. «Анкiзi» (дитина), — тiльки й змiг вимовити той. Не забуду цього слова, доки житиму...

До нас зусiбiч побiгли люди, сотнi людей. Я зрозумiв, що сталося найгiрше. «Ось i кiнець нашої подорожi, — подумалося. — Нас або лiнчують, або вимагатимуть велику суму». На щастя, все було не так погано. Машина зупинилася за кiлька сантиметрiв од дитини, котра якийсь час була в шоцi й не могла поворухнутися.

Попри все, увечерi ми дiсталися-таки крайнього пункту подорожi — мiста Тулiара на пiвденному сходi острова, майже за тисячу кiлометрiв од Тани. Зупинились у готелi на березi Мозамбiкської затоки. Я тодi не мiг думати нi про що iнше, як про славетний нiчний клуб «За-За».

I ось вiн, цей екзотичний заклад. Узяв пива, а тодi рому — фруктового й кокосового. Алкоголь додав смiливостi, i я почав роззиратися. За сусiднiм столиком — чарiвна дiвчина з ледь смаглявою шкiрою, в шикарнiй сукнi з глибоким вирiзом на спинi. Нiколи не думав, що серед малагасiйок є такi красунi. Вона була з двома хлопцями: один з них явно не при справi, а ось другий, бiльший i агресивнiший... Хто вiн: брат, друг, бойфренд? Я усмiхався їй, вона — менi. Невдовзi ми пiшли танцювати (я iз Зарою, вона — з хлопцем), але продовжували дивитися один на одного. Бойфренд помiтив наш флiрт, недобре подивився на мене i потяг її геть.

Я втратив iнтерес до всього, але сам став об’єктом iнтересу. Одна зухвала малагасiйка вiдiрвала мене вiд Зари, обвила руками i почала притискатися всiм тiлом, а тодi ще й заскочила на мене з ногами. Присутнi утворили коло i почали плескати в долонi. Нiчого не лишалось, як стрибати пiд музику, аж доки дiвка злiзла i сказала на вухо щось французькою. Через музику я слiв не розчув, але здогадатися було неважко. Вказавши на Зару, дав зрозумiти, що я з нею, i спробував вирватися. Це вдалося лише з другого разу.

Наступного дня подалися на пляж до мiстечка Iфатi. З нами напросилася Лiсуга — дiвчина з Коморських островiв, яку пiдчепив увечерi Катибу. Як завжди, дорога була дуже погана, але мальовнича. Уздовж неї росли голчастi дерева, в тому числi ендемiчнi дiдьєри, також алое i каланхое, мiж яких шугали яскравi птахи та ящiрки. А тодi почалися мангровi заростi, якими стрибали риби-жаби й бiгали краби. Пляж виявився бiлопiщаним, океан — зелено-голубим i мiлким, у водi плавали величезнi медузи.

Майже зразу пiдiйшли двi торгiвки намистом iз черепашок i вуалями, а тодi чоловiки запропонували покатати нас на пiрозi й зводити у священний лiс баобабiв. Ми прийняли обидвi пропозицiї — i не пошкодували. Пропливли вздовж берега, повз дорогi готелi та дiтей, якi вiтали нас танцями. А у священному лiсi я вперше побачив баобаби з квiтами i плодами. Дорогою довiдався, що майже кожну рослину плем’я бара використовує для лiкування — це справжнiй рiг достатку для прихильникiв альтернативної медицини. А сiк молочаїв пах краще за будь-якi парфуми.

Зустрiвши захiд сонця на океанi, повернулися до Тулiари. Повечеряли в ресторанi чудовою екзотичною пiцою, а до готелю дiстались на «пус-пусi» (рикшi). Ранiше менi незручно було використовувати цей транспорт, але потiм зрозумiв — якщо рикшi не матимуть клiєнтiв, їхнi сiм’ї просто голодуватимуть.

Зранку Катибу поскаржився, що Лiсуга йому набридла, але йти геть не хоче, вимагає плати за вчорашнiй день. Дати грошi я вiдмовився. Лiсуга стояла на своєму. Запахло скандалом. Зрештою Зара вручила їй половину заявленої суми, а Катибу нагадав, що витратив купу грошей їй на цигарки, i нам вдалося-таки випхати її з машини.

Побували бiля гроту Сарудрану, невеликого озерця серед скель, на самiсiнькому тропiку Козерога. Раз на рiк, 21 грудня о 12 годинi, якраз коли ми там були, сонце стоїть прямо над головою, тому нiщо не вiдкидає тiнi. Перевiрили: правда. А увечерi вiдвiдали невеликий, але цiкавий музей при унiверситетi Тулiари: предмети побуту острiв’ян, двi кам’янi могили з дерев’яними скульптурами i — найцiкавiше для мене — яйце гiгантського птаха епiорнiса, який ще донедавна бiгав степами Мадагаскару.

Зранку, коли повернули до Тани, подарував Катибу дешеву сигару. Вiн був щасливий i сказав, що на Мадагаскарi їх палять лише мiльйонери. Коли нас укотре зупинив полiцейський, Катибу крiзь вiконце дмухнув димом йому просто в обличчя. Той розгубився i вiдпустив нас, не перевiривши документiв.

У мiру просування на пiвнiч людей у формi меншало, зате ми поверталися в зону дощiв. Почалася сильна гроза, безперестанку блискало, а в одному мiсцi з навислих скель на машину ринули справжнi водоспади. Мусили зупинитись у Фiанаранцуа — столицi центру країни. Немає лиха без добра — знайшли там китайський ресторан, де покуштували крокодилятину i фруктового кажана (останнiй був зi шкiрою та кiстками). Рептилiя нагадувала курятину, а рукокрилий виявився дещо специфiчним на смак, хоча й непоганим.

Уранцi поїхали до найвiдомiшого нацiонального парку країни — «Ранумафана» («Гаряча вода»). Вже при входi побачили жука-жирафа з довгою зiгнутою удвоє шиєю. Потiм була кiлькагодинна гонитва за лемурами, що перегукувались у верховiттi, а опiсля — видаляння з нiг мiнiатюрних п’явок. Бачили величезних павукiв, красивих ендемiчних геконiв, змiю i хамелеончика, схожого на сухий листок. Насамкiнець скупались у басейнi з природною термальною водою. Враження неймовiрне…

Тодi вирушили на схiд, до парку «Перинет». Вiн сподобався ще дужче за «Ранумафану»: гарнi дорiжки, вiдсутнiсть п’явок, велика кiлькiсть живностi. Бамбуковi лемури стрибали просто перед нами, час вiд часу поглядаючи здивованими очима. Ми побачили найбiльших лемурiв — iндрi, рiдкiсних птахiв i яскравих жабок. Пощастило з погодою: дощ почався тiльки пiсля того, як ми рушили назад, хоча зазвичай у тих мiсцях ллє без упину.

Останнiй свiй день на Мадагаскарi я провiв у Танi. Сходили iз Зарою в зоопарк. Фотографувати було погано, оскiльки тварини у клiтках i за загорожами. Аж тут зоопрацiвник запропонував познiмати лемурiв зблизька. Вiн вiдкривав клiтки i ми годували тварин травою. Лемури дивилися на нас великими, трохи зляканими очима й хапали поживу пальцями, такими схожими на нашi.

Увечерi сестра Зари зробила менi зачiску iз дрiбних кiсок. Я подарував їй дощовик, чим викликав неабияку радiсть. Зарi лишив аерозолi вiд москiтiв, аспiрин i таблетки вiд малярiї (так i не звик їх ковтати). Перед аеропортом повечеряли рисом iз листям касави, фруктом поко-поко i десертом iз кокосового молока.

Так закiнчилася моя Велика Пригода. Перiодично хотiлося то негайно втекти з Мадагаскару, то зостатися там назавжди.

Тепер бажання одне — повернутися туди ще хоч раз у життi.  n

АВА ТУРИСТАМ