Подiя справдi непересiчна — за пiдтримки посольства США у Києвi, Львовi та Днiпропетровську експонувалась фотовиставка «Священна спадщина», створена на замовлення Держдепартаменту Сполучених Штатiв. 60 мистецьких експонатiв з найбiльшої у свiтi приватної колекцiї Кристофера Кардозо, вiдтворених iз негативiв за надзвичайно рiдкiсними технологiями, до цього об’їхали Латинську Америку i зараз подорожують Європою. Мета — вшанувати корiннi американськi народи, а також їхнього лiтописця.

...1906 року фотограф i етнолог Едвард Куртис розпочав проект «Iндiанцi Пiвнiчної Америки», що тривав замiсть очiкуваних 5 рокiв понад чверть столiття i мав непередбачуванi для нього наслiдки. У результатi вiн втратив дружину, фiнансовий успiх i здоров’я, поклавши все це на вiвтар мрiї. За пiдтримки кiлькох видатних постатей, таких як Джон Морган, Теодор Рузвельт, Ендрю Карнегi, королi Великобританiї та Бельгiї, йому вдалося здiйснити неоцiненне фото-етнографiчне дослiдження. Лишень через два десятилiття пiсля його смертi воно набуло розголосу як найвишуканiша i найамбiтнiша серiя видань, створених в Америцi зусиллями однiєї людини.

За три десятилiття Куртис виготовив майже 50 тисяч негативiв (здебiльшого на склi, деякi величезнi — 35 5 42,5 см). А ще записав на воскових цилiндрах 10 тисяч зразкiв автентичних iндiанських мов i музики, першим вiдзняв найцiкавiшi кiнокадри про корiнних американцiв, створив повнометражний фiльм «У країнi мисливцiв на скальпи»…

Свiтлини яскраво свiдчать, що Куртиса глибоко вразила величнiсть iндiанських народiв, глибина їхньої культури й драматизм долi. Його цiкавило все: церемонiї та ритуали, маски й тотемнi стовпи, мальовничi водойми i високогiрнi долини, сiльськi поселення племен Пiвденного Заходу, мореплавнi традицiї ескiмосiв i сакральнi обряди iндiанцiв Великих рiвнин. Фотокамера стала «чарiвною скринькою», за допомогою якої вiн розгледiв у примарних свiтлотiнях i показав свiтовi приховану душу народiв, що зникали.

Знiмки вражають не так документальнiстю, як художньо-емоцiйною якiстю. Для отримання багатих, витончених i стiйких тонiв, передачi деталей i чiткостi зображення, митець експериментував i практикував фототехнiки, складнi навiть як на сьогоднi: платинотипiю, срiбнi та золотавi («голдтоун») вiдбитки тощо. I хоча Куртису закидали «сценiчнiсть» портретованих iндiанцiв, насправдi йому вдалося зафiксувати i вiдкрити свiтовi правдивi й узагальненi образи людей певної доби, культури, мiсця проживання. Методом, здавалось би, безпристрасної «реалiстичної» фотографiї вiн виявив своє власне вiдчуття i бачення величi племен у час їхнього глибокого занепаду.

Водночас Едвард Куртис засвiдчив факти i наслiдки втручання чужинецьких цивiлiзацiй у гармонiйне життя наївних i романтичних народiв. Бiлi прибульцi забирали в червоношкiрих не лише племiннi землi, етнiчну вiру та iсторiю, а й життя. Втрати iндiанцiв були колосальними: їхня чисельнiсть вiд появи на континентi iспанцiв до початку ХIХ столiття скоротилася з 2–3 мiльйонiв до близько 200 тисяч осiб. I в очах портретованих — цiлковите усвiдомлення трагiчних реалiй сьогодення та мужнє сприйняття викликiв прийдешнього.

…Наприкiнцi ХIХ столiття Куртис багато подорожував мальовничими горами та океанським узбережжям, фiксуючи життя корiнних племен iндiанцiв. Саме там, у горах, вiн допомiг вiдшукати дорогу експедицiйнiй групi науковцiв, яких зацiкавили свiтлини Куртиса i якi згодом запросили його взяти участь у славетнiй експедицiї 1899 року до Аляски. Тодi Едвард здобув ключi не лише до методологiй наукових дослiджень, а й до священних ритуалiв i духовних вiрувань iндiанцiв, що так вразили Куртиса i змiнили його подальше життя. 1900 року вiн спостерiгав за одним з останнiх Танцiв Сонця в Монтанi, а згодом навiть взяв участь у Змiїному Танцi iндiанцiв гопi, тримаючи в зубах живу змiю. Своєю вiдкритiстю, чистотою намiрiв, самовiдданою працею йому вдалося пiдкорити серце дивовижного народу, для якого мали значення не честолюбство, час i грошi, а сон або хмара на небi, незвичний полiт птаха… Хоча ранiше у його об’єктив часто летiли пригорщi багна, над вухом свистiли кулi. Це потiм Сантанк iз племенi кайова скаже Ловцю Тiней: «Коли б усi говорили та дiяли так, як ви, то сонце миру засяяло б навiки».

Твори Куртиса i досi зачаровують. Їх називають «шедеврами вiзуальної антропологiї» i трактують не «документальними», а «iнтерпретацiйними», «особистiсними» i «романтичними». Адже вiн прагнув проникнути в суть життя корiнних американцiв. То була не професiя, а поклик душi. Едвард Куртис вiдкриває сучасному свiтовi атлантиду iндiанського свiтогляду — величну, таємничу i майже втрачену…

Не випадково українське причастя священною спадщиною американцiв сталося в Музеї Iвана Гончара, виставковi зали якого сповненi «свiтлотiнями» наших предкiв. Фотографiї українцiв — того ж часу, що й iндiанцiв. Їхнi лики спiвзвучнi тихою чистотою i гiднiстю, миловиднiстю й умиротворенням. Та ж любов до природи, вiра у Вищi Сили, та ж «фiлософiя серця», тi ж мальовничi краєвиди, упорядкованi поселення, охайнi домiвки, майстровитi гончарi й ткалi, гармонiйно доцiльне i красиве вбрання, тi ж яснi погляди, безстрашно спрямованi назустрiч викликам доби. Понад 20 тисяч унiкальних свiтлин зберiг свого часу Iван Гончар, створивши 18 томiв iсторико-етнографiчного альбому «Україна й українцi». Так само, як i автор «Iндiанцiв Пiвнiчної Америки», вiн вчасно збагнув величнiсть i драматизм iсторичної долi свого народу, так само десятилiттями самозречено пiзнавав, зберiгав i презентував їхнi культурнi традицiї, жертвуючи родинним щастям, добробутом i здоров’ям. Їх обох вела життям проста думка. Едвард Куртис висловив її так: «Пройти повз будь-якого старого чоловiка чи будь-яку стару жiнку означає пройти повз певну традицiю, певний досвiд священних ритуалiв, якi бiльше нiкому не вiдомi. Отже, iнформацiю, яку ми мусимо зберегти задля наступних поколiнь i яка стосується однiєї з великих рас людства, слiд зiбрати негайно, iнакше цю нагоду буде втрачено назавжди».

«Тiнi забутих предкiв», якi «ловив» Куртис, у нинiшнiй Америцi набувають реальних обрисiв. Якось вождь Сiеттл, iм’ям якого названо мiсто у США, прорiк: «I коли зникне останнiй червоношкiрий i пам’ять про моє плем’я перетвориться на мiф серед бiлих, цi береги сповняться невидимими духами предкiв мого племенi, й коли дiти наших дiтей вважатимуть себе цiлком самотнiми в полi, крамницi, на дорозi чи в густому лiсi, то вони не будуть самотнi». Для багатьох поколiнь американських iндiанцiв свiтлини Куртиса на стiнах їхнiх осель стали «моментом iстини» — вони пробудили етнiчну пам’ять.